Енциклопедія економіки

Кошти політики, що найчастіше стає її самоціллю, полягає в тому, щоб без зайвого шуму відбирати гроші в рядового платника податків, а потім розподілити їх серед незліченних претендентів, забезпечуючи собі гідну підтримку на виборах. Політика, принаймні, у частині залучення голосів виборців, являє собою мистецтво тонко розрахованого обману або, точніше сказати, мистецтво брехати й при цьому не бути пійманим на неправді.

Джеймс Шлесинджер,

[James R. Schlesinger,

Journal of Law and Economics, p. 281 (October 1968)]

Існують два способи, за допомогою яких люди можуть підвищити свій добробут: робота й грабіж. В одному випадку люди заробляють, провадячи товари й послуги, і обмінюючи їх на грошовий дохід. Такий спосіб одержання доходу вигідний партнерам по обміні, та й суспільству в цілому, добробут якого від цього росте. В іншому випадку люди багатіють, привласнюючи собі те, що зробили інші. Цей спосіб не створює ніякого додаткового доходу країні, оскільки виграш одного означає втрату для іншого; більше того, він навіть скорочує добробут суспільства, витрачаючи ресурси на перерозподіл. Коли влада діє як безсторонній арбітр, захищаючи права власності й забезпечуючи виконання контрактів, вона заохочує продуктивну діяльність і припиняє грабіж, сприяючи економічному процвітанню суспільства.

У сучасному світі, однак, сама влада часто стає підсобником грабіжників. У нашу епоху всесилля держави перерозподіл доходів від платників податків до добре організованих груп і виборчих блоків стало для політиків розвинених країнах Північної Америки й Західної Європи звичайною справою. Виграє той, хто здатний розрахувати, як найбільше безболісно збільшити доходи скарбниці, щоб потім потрафити груповим інтересам, готовим за це забезпечити політиків голосами виборців.

Обсяг ресурсів, що направляються на лобіювання, політичні кампанії й "снискание державної прихильності" у всіх її проявах, прямо пропорційний тієї легкості, з який політичний процес можна використовувати в особистих або групових інтересах за рахунок інших громадян. Якщо держава не в змозі покласти витрати державних програм на безпосередніх одержувачів вигід (наприклад, через введення плати за відповідні послуги) і погодить у трясовині перерозподільної діяльності, то усе більше зусиль витрачається на створення політичних організацій і лобіювання своїх інтересів, і усе менше - на виробництво товарів і послуг.  Ресурси, які в іншій ситуації були б використані для збільшення багатства, розтрачуються понапрасну в боротьбі за шматок всі зменшуваного економічного "пирога". Така зовсім непродуктивна діяльність по перетяганню виборців на свою сторону є природним породженням нічим не обмеженої демократії.

Якщо діяльність демократичного правительства не стримується конституційними нормами, політики проводять у життя програми, що ведуть до розтрати ресурсів і наносять збиток життєвому рівню населення.