Енциклопедія економіки

Споживання є метою будь-якого виробництва. Однак найчастіше ми можемо збільшувати випуск споживчих товарів, спочатку використовуючи ресурси для виробництва машин, важкого встаткування й будинків, а вже потім застосовуючи цей капітал у виробництві бажаних споживчих товарів. Отже, вкладення коштів у створення й розвиток ресурсів тривалого користування, що дозволяють провадити ще більше в майбутньому, є важливим потенційним джерелом економічного росту.

Ресурси, що направляються на інвестиції, не можуть бути безпосередньо використані у виробництві споживчих товарів. Отже, інвестування вимагає заощадження відмови від сьогоднішнього споживання. Хтось - або інвестор, або той, хто бажає надати йому свої кошти, - повинен мати заощадження, щоб фінансувати капітальні вкладення.

Не всі інвестиційні проекти є прибутковими. Проект збільшить багатство країни, якщо приріст продукції, отриманий у результаті інвестування, перевищить вартість самих інвестицій, якщо немає - він неефективний. Якщо країна бажає реалізувати свій потенціал, вона повинна мати у своєму розпорядженні механізм, здатний залучати заощадження й направляти їх в інвестиційні проекти, що премножать її багатство. У ринковій економіці цю функцію здійснює ринок капіталу.

Цей різноманітний по своїх формах ринок містить у собі фондовий ринок, ринки нерухомості й позикових коштів. Фінансові інститути, такі як банки, страхові компанії, фонди й інвестиційні компанії грають на цьому ринку важливу роль. Ринок капіталів координує дії власників заощаджень, які надають свої кошти для реалізації, з діями інвесторів, зайнятих пошуками коштів для фінансування різних видів діяльності. Приватні інвестори повинні ретельно оцінювати проекти й шукати серед них найбільш прибуткові. Інвестори - від акціонерів великих компаній до власників дрібних фірм - відбирають для реалізації вигідні проекти, оскільки такого роду інвестиції збільшують їхній особистий добробут. Доходи, одержувані понад вкладену в справу суми, є свідоцтвом того, що результат інвестування оцінюється суспільством вище, ніж витрачені на нього ресурси. Таким чином, прибуткові вкладення збільшують не тільки багатство інвестора, але й багатство нації в цілому.

Зрозуміло, приватні інвестори можуть робити й помилкові дії; іноді вони інвестують у проекти, які виявляються неприбутковими. Але якби інвестори відмовлялися йти на такого роду ризик, багато нових ідей так і залишилися б невипробуваними, а вигідні, але занадто сміливі проекти, - виявилися б нездійсненими. Помилкові інвестиції є тією ціною, яку необхідно платити за плідні нововведення у вигляді нових технологій і продуктів. Однак, ті проекти, які себе не виправдали, повинні бути вчасно припинені, гарантією чого саме й служить ринок капіталу. Приватні інвестори не стануть витрачати свої кошти на подальшу підтримку збиткових проектів.

Без приватного ринку капіталів практично неможливо залучити вільні кошти й послідовно направляти їх у проекти, що збільшують багатство. Якщо інвестиційні ресурси розподіляються правительством, а не ринком, у гру вступає зовсім інший набір критеріїв. Політичні міркування заміняють очікуваний прибуток від інвестування як обґрунтування для вкладення коштів. Інвестиційні ресурси в цьому випадку найчастіше направляються політичним партнерам, або в проекти, які приносять вигоду окремим людям і їхнім політичним об'єднанням.

Коли політика заміняє ринок, інвестиційні проекти частіше скорочують багатство, а аж ніяк не премножать його. Ілюстрацією цього положення служить досвід Східної Європи й колишнього Радянського Союзу. Протягом чотирьох десятиліть (1950 - 1990 р.) масштаби інвестування в цих країнах були одними з найвищих у світі. Центральні планові органи направляли на інвестування приблизно одну третину національного продукту. Однак навіть настільки високі масштаби інвестування принесли небагато користі для справи підвищення життєвого рівня, оскільки саме політичні, а аж ніяк не економічні міркування визначали, які саме проекти випливало фінансувати. По примсі важливих політичних діячів ресурси найчастіше витрачалися на політичну нісенітницю й показуху.

Іноді правительства фіксують ставку відсотка й тим самим блокують здатність ринку направляти особисті заощадження в проекти, що обіцяють збільшення багатства. Ще гірше, коли потовк процентної ставки сполучається з інфляційною грошовою політикою: у цій ситуації ставка відсотка з виправленням на інфляцію - те, що економісти називають "реальною процентною ставкою" - часто стає негативною! Якщо встановлена правительством процентна ставка нижче темпів інфляції, реальні заощадження скорочуються.

Чи навряд таке положення справ буде сприяти збереженню стимулів до нагромадження й розміщення коштів усередині країни. Скоріше, це приведе до "витоку капіталу", оскільки свої інвестори будуть прагнути до витягу прибутку за межами своєї країни, а чужі - за версту її обходити. Така політика руйнує внутрішній ринок капіталу. В умовах недоліку фінансового капіталу й відсутності механізму, що направляє інвестиції в прибуткові проекти, ефективне інвестування вже не відбувається. Національний доход перестає рости або, гірше того, починає падати.

Перераховані вище країни проводили політикові руйнування механізму в нормальних умовах предоставляющего приватним інвесторам позикові кошти й напрямні ці кошти в проекти, що множать багатство. У відсутності механізму, що виконує цю життєво важливу функцію, всі ці країни в 80-х роках переживали економічний занепад. Країни, що руйнують свій ринок капіталу, платять високу ціну за свою економічну нерозсудливість.