Енциклопедія економіки

Коли в середині 60-х років Сполучені Штати оголосили "війну бідності", а правительство Канади приступилося до побудови "справедливого суспільства", люди вірили, що від бідності можна позбутися, передавши ледве більшу частину свого доходу невдачливим членам суспільства. Сказано - зроблено, і перерозподільні програми різко розширили свої масштаби. Пенсії по старості, допомоги з безробіття, допомога біднякам і інші незліченні програми в сумі становлять тепер найбільш значну й саму быстрорастущую (після відсотків по державному боргу) частина державних видатків.

Незважаючи на настільки грандіозні зусилля й щедрість платників податків, Національна рада по соціальному забезпеченню (The National Council on Welfare) і Канадська рада соціального розвитку (Canadian Council on Social Development) затверджують, що 4 мільйони канадців як і раніше злидарюють!

На думку Кристофера Сарло, автора книги "Убогість у Канаді", опублікованої в 1992 р. Фрэйзеровским інститутом, подання про невикорінність убогості є в основному результатом методу, за допомогою якого вона виміряється. Якщо виключити з розгляду студентів і тих, для кого низькі доходи - усього лише тимчасове явище, стає ясно, що проблема не настільки вуж масштабний. Однак же вона, поза всяким сумнівом, існує, і питання, таким чином, - чому? Адже майже 100 млрд. дол. забираються в платників податків і розподіляються через урядові програми!

Економічний аналіз показує, що неефективність урядових програм є слідством більше загальної закономірності: важко перерозподілити дохід на користь нужденних так, щоб поліпшити їхній добробут у довгостроковій перспективі. І причиною цього є невраховані вторинні ефекти. [James Gwartney and Richard Stroup, Transfers. Equality, and the Limits of Public Policy, Cato Journal (Spring/Summer 1986).] Три основні фактори знижують ефективність перерозподілу доходів.

По-перше, розширення перерозподілу стримує економічний ріст. Національний доход не є ні небесною манною, ні пирогом, що випікається на державній кухні, ділиться потім на шматки різних розмірів і подається громадянам у гарячому виді. Саме навпаки - дохід є те, що люди самі провадять і заробляють, надаючи товари й послуги, за які споживачі готові платити.

Податки й трансферна політика дестимулируют заробляння грошей і платником податків, і одержувачем трансферту. У міру збільшення податків, необхідних для фінансування трансфертів, у платників податків пропадає всяке бажання провадити й заробляти й, навпроти, створюються стимули вкладати гроші в менш ефективні, але не оподатковувані податком, види діяльності. Дехто воліє піти з офіційної економіки й зайнятися бартером або іншими неефективними формами економічної діяльності. Знижується стимул до заробляння грошей і в одержувача трансферту, оскільки його розмір зменшується зі зростанням доходів. Таким чином, ні платники податків, ні одержувачі трансфертів у цій ситуації не будуть провадити й заробляти стільки, скільки могли б, не будь трансферних програм. До того ж, перерозподіл доходу політиками заохочує людей витрачати більше часу на політику й менше - на виробництво. Всі ці фактори стримують' економічний ріст і ведуть до падіння добробуту й тих, кому трансферти призначені, і всіх інших громадян.

По-друге, боротьба за трансферти може значно скорочувати сумарні вигоди їхніх одержувачів. Щоб не розорити бюджет, влади змушені встановлювати критерії для визначення одержувачів трансфертів і інших політичних благодіянь. Звичайно від одержувача потрібно, щоб він чимсь володів, або щось робив, або що-небудь із себе представляв. Однак, як тільки критерій установлений, люди починають змінювати своє поводження, щоб роздобути у свою кишеню легкі державні гроші або пільги. При цьому чиста вигода від трансфертів падає.

Сказане вище можна проілюструвати за допомогою наступного приклада. Припустимо, правительство вирішило видати між 9 годинниками ранку й 5 годинниками вечора по 50-доларовій купюрі всякому, хто захоче відстояти чергу у віконця касира в Канадському Банку. Черги будуть довгими, але питання в тім - наскільки довгими? Скільки часу люди захочуть відірвати на ці мети від свого дозвілля й своєї продуктивної діяльності? Людина, чий час коштує 5 дол. у годину, буде готів провести в черзі 10 годин, щоб одержати за це 50 доларів. Інші, чиє час коштує менше, скажемо 3 або 4 долари в годину, - підуть на це ще охотнее, але й вони виявлять, що те, чим їм доводиться займатися для одержання трансферту, значно знецінює останній.

Цей простий приклад показує, чому допомога, надавана шляхом трансферних програм, не може бути істотної. Коли потенційним одержувачам доводиться щось робити (наприклад, стояти в черзі, заповнювати якісь форми, лобіювати державні служби, здавати іспити, терпіти дротики або брати участь у певних політичних кампаніях), щоб одержати право на трансферт, значна частина їхнього потенційного виграшу буде загублена в спробі відстояти це право. Аналогічно, якщо одержувачі субсидії зобов'язані чим-небудь володіти (наприклад, ділянкою землі для вирощування пшениці, ліцензією на водіння таксі або експортною квотою), вони захочуть платити за це лише доти, поки ціна покупки не перевищить величину самої субсидії. Конкуруючи один з одним у спробах задовольнити вимогам влади, потенційні одержувачі поступово втрачають більшу частину чистої вигоди від трансферту, що згодом виявляється істотно нижче, ніж сума трансферту.

Звичайно, непередбачені зміни в трансферних програмах можуть породити тимчасово високі вигоди або втрати для різних груп. Однак коли програма здійснюється протягом тривалого часу, конкуренція за одержання її благ знищить істотні виграші від дій, які необхідно зробити для участі в ній.

Існує й третя причина неефективності перерозподільної діяльності: програми, які повинні захищати потенційних одержувачів трансфертів від лих, породжених їхніми нерозсудливими рішеннями, заохочують прийняття рішень, що збільшують імовірність тяжких ситуацій.
Такі трансферти й згладжують наслідку лих, і знижують інтерес уживати яких-небудь заходів у їхнє запобігання.

Наприклад, якщо влади здійснюють заходу щодо ліквідації наслідків стихійних лих - , скажемо, повеней - це зменшує втрати потерпілих, але в той же час, хоча це й не входить у наміри правительства, заохочує людей до того, щоб будувати будинку в районах, підданих повеням. У результаті збиток від повеней виявляється посиленим.

Інший приклад - страхування з нагоди втрати роботи. Одержавши допомогу, безробітний може відмовитися від наявних пропозицій і продовжити пошуки кращого місця. У результаті рівень безробіття стає відносно вище, ніж, якби допомог не існувало. Тільки щедрістю виплат можна пояснити той факт, що приблизно половина получающих допомогу по безробіттю є його регулярними одержувачами. Свою трудову кар'єру вони будують із урахуванням цих допомог. Багато хто з тих, хто втягся в таке життя, трудяться лише стільки тижнів у році, скільки потрібно для одержання повної суми допомог.

Якщо ви щось субсидіюєте, приводів для субсидії стає усе більше. Трансферти, спрямовані на боротьбу з убогістю, також не є виключенням. Вони заохочують ведення ризикованого способу життя: уживання наркотиків, небажання вчитися й працювати, розлучення, народження дітей поза шлюбом і прагнення уникнути їхнього виховання. Все це збільшує ряди бедных. Хоча такі вторинні ефекти в короткостроковій перспективі можуть виявитися не дуже важливими, у довгостроковому плані їхні негативні наслідки стають усе більше відчутними. До того ж трансферти, спрямовані на боротьбу з бідністю, витісняють благодійні зусилля громадян, родин, релігійних і громадських організацій. Коли в перерозподільних цілях уводяться спеціальні податки, приватні особи й організації, реагуючи на це, менше беруть участь у добродійній діяльності.

З економічної точки зору провал перерозподільних програм недивний. Економічний аналіз показує, що, з огляду на вторинні ефекти, правительству досить складно реально допомогти протягом довгого часу нужденної, оскільки поводження людей при цьому міняється, виникає зворотний ефект і ситуація стає не краще, а гірше.