Енциклопедія економіки

Аналіз тенденцій фінансового й кадрового забезпечення наукової діяльності показує, що її масштаби в розвинених країнах продовжують рости. При цьому спостерігається прискорений ріст чисельності науковців. У більшості розвинених країн реально досягнуті показники чисельності вчених на початку 90-х років перевершили прогнозні оцінки, зроблені, наприклад, на початку 80-х років. Витрати на НИОКР на макрорівні ростуть, але частка витрат на НИОКР у ВНП має тенденцію до стабілізації на рівні нижче 3% (крім Японії, де цей показник перевершений).

Більшість економістів, що вивчають закономірності НТП, уважають нарощування масштабів наукової діяльності позитивним фактором економічного росту. Американський учений Ф.Шерер навіть сформулював «природний закон технічного прогресу», відповідно до якого витрати на НИОКР у кожній окремій країні повинні рости випереджальне виробництво валового національного продукту темпами. При цьому оптимальний масштаб ресурсного забезпечення науки становить 3% ВНП.

Необхідно підкреслити більшу складність аналізу й прогнозування масштабів фінансування наукових досліджень і їхнього впливу на економічний ріст. У самому загальному виді наявність такої залежності для країн, корпорацій і господарюючих суб'єктів у межах якої-небудь території або країни не викликає більших сумнівів. Складніше знайти відповіді на більше детальні питання. Наприклад, скільки саме коштів необхідно витрачати даної компанії, і які наукові проекту фінансувати, щоб процвітати зараз і в майбутньому? У яких масштабах кожна окремо взята країна повинна фінансувати наукові дослідження для забезпечення стійких або високих темпів економічного росту (2,8-2,9% від ВНП, як зараз у США, або 2,5%, як у США в 60-е роки, коли темпи економічного росту були найбільш високими)? Яке співвідношення фундаментальних і прикладних досліджень забезпечує оптимальні економічні результати? Однозначних відповідей ні, але цей факт не завжди зізнається. Найчастіше можливість одержання чистих економічних вигід, забезпечуваних лідерством у науці, перебільшується. Не можна заперечувати, що економічні вигоди пов'язані із проведенням НИОКР, але не можна й затверджувати, що результати НИОКР обов'язково дають економічні переваги. Інакше кажучи, масштаби й рівень НИОКР - умова необхідне, але не достатнє для одержання високих темпів росту.

Серед причин стійкого довгострокового росту наукоемкости економіки, дія яких продовжиться й у довгостроковій перспективі, фахівці виділяють наступні: подорожчання самих науково-дослідних розробок у зв'язку з використанням у зростаючих масштабах висококваліфікованої праці й складного наукомісткого встаткування; збереження стабільного фінансування наукових підрозділів корпорацій або навіть його нарощування в роки як нормальної, так і несприятливої економічної кон'юнктури; технологічна конвергенція, що жадає від фірм підготовки експертів у більше широких галузях науки й техніки, проведення розробок по більше широкому спектру сполучених технологій. До цієї групи причин можна віднести й такі фактори, як зниження тривалості життєвих циклів наукомістких товарів (часта зміна поколінь комп'ютерів, телевізорів, побутової техніки), постійно зростаючий попит на наукомістку продукцію з боку охорони здоров'я (кошти діагностики, хірургічна апаратура й інструменти, лікарські засоби).

Для сучасної Росії характерно поступове й неухильне зниження частки видатків на науку у валовому внутрішньому продукті, перехід за лічені роки від показників, що перевищують досягнуті в розвинених країнах, до показників, характерним у найкращому разі для среднеразвитых країн. За даними Держкомстату, частка НИОКР у ВВП скоротилася з 4,0% в 1989 р. до 3,6% в 1990 р. і 0,82% в 1994 р. По цьому показнику Росія перебуває на рівні таких країн, як Іспанія, Нова Зеландія, Португалія. Ці й інші міжнародні порівняння масштабів і структури фінансування НИОКР дозволяють зробити висновок про втрату Росією переваги по відносної наукоемкости ВВП при збереженні ряду успадкованих від СРСР диспропорцій у структурі фінансування й розміщення науки.