Урядова сертифікація ваги й чистоти металу
Завдання, рішення якого правительство взяли на себе, складалася спочатку не стільки у виготовленні грошей, скільки в посвідченні ваги і якості матеріалів, що повсюдно служили грошима. (Див. Адам Смит [54] стор. 40 ці "...державні установи называющиеся монетними дворами. Вони мають соверешенно такий же характер, як і установи, створені для нагляду за правильністю мір і таврування сукон і полотен".) З найдавніших часів цю функцію зберігали за собою тільки метали: золото, срібло й мідь. Передбачалося, що це завдання скоріше повинна бути схожа зі створенням і підтримкою єдиної системи мір і ваг.
Шматочки металу вважалися властиво грошима тільки в тому випадку, якщо вони мали клеймо відповідного органа влади, в обов'язок якого входило, як думали, засвідчити, що монети дійсно мають установлену вагу й містять металл. належної проби, що й надавало їм їхня вартість.
В епоху Середньовіччя, однак, виникло марновірство, відповідно до якого сама ця дія правительства наділяє гроші цінністю. Хоча досвід завжди доводив зворотне, доктрина valor impositus (нав'язана цінність, лат.) розглядалася по більшій частині як має чинність закону й служила почасти причиною постійних, але марних спроб князів нав'язати ту ж саму цінність монетам, що містили менше дорогоцінного металу. (На початку нашого сторіччя середньовічна доктрина була відроджена німецьким професором Г. Ф. Кнаппом; його "Державна теорія грошей", здається, усе ще робить деякий вплив на сучасну теорію права (Endemann [15], р. 172. Knapp [36], порівн.: Mann [4l].)).
Немає причин сумніватися в тім, що приватні підприємства могли б, якби їм було дозволено, випускати настільки ж гарні або, щонайменше, настільки ж гідні довіри монети. Іноді приватне підприємство дійсне це робило саме або ж уполномочивалось на це правительством. Однак поки технічне завдання виготовлення однакових і легко розпізнаваних монет ще представляло серйозні труднощі, виконання цієї роботи правительством представлялося, принаймні, корисним. До нещастя, правительства незабаром виявили, що рішення цього завдання не тільки корисно для суспільства, але може бути й дуже прибутковим - принаймні, поки в людей немає альтернативи тим грошам, які їм пропонують. "Сеньораж", або мито, призначене для покриття витрат карбування монет, виявилася досить привабливим джерелом доходу й незабаром збільшилися настільки, що її розміри набагато перевищили дійсні витрати виготовлення монет. А від присвоєння надлишкової частини металу, привозимого на урядовий монетний двір для карбування нових монет, залишався тільки один крок до практики, що усе ширше поширювалася в Середні Століття: вилученню монет з обігу для наступного перекарбування в різні номінали зі зниженим утримуванням золота або срібла. Ми розглянемо результат такого псування монети в наступному розділі.
Однак, з тих пор, як обов'язок правительств при випуску грошей перестала обмежуватися простим посвідченням ваги і якості якого-небудь шматочка металу й стала припускати також свідоме визначення кількості грошей, що повинне бути випущене, правительства виявилися зовсім нездатні впоратися із цим завданням і, можна сказати, безперестану й повсюдно зловживали довірою, обманюючи народ.