Омана щодо доброчинності помірної інфляції
Усяка інфляція дуже небезпечна саме тому, що багато з людей, включаючи багатьох економістів, уважають помірну інфляцію нешкідливої й навіть корисної. У політику, однак, є кілька помилок, стосовно яких має сенс застосовувати стару максиму principiis obsta ("дави в зародку" - Овідій, "Ліки від любові", 91).
Дивно, але факт: самоприскорюваний механізм будь-якої організованої інфляції дотепер не розуміється навіть деякими економістами. Первісний загальний стимул, забезпечуваний ростом грошової маси, пояснюється, головним чином, тим, що ціни й, отже, прибутку виявляються вище, ніж очікувалося.
Всі підприємства процвітають, включаючи навіть тих, які повинні були б збанкрутувати. Але це може тривати тільки доти, поки безперервний ріст цін залишається для всіх несподіваним. Як тільки люди навчаться враховувати його, навіть безперервне підвищення цін з тим самим темпом не буде більше давати стимулів, які воно давало спочатку. Грошова політика зіштовхується тоді з неприємною дилемою. Щоб підтримувати той ступінь ділової активності, що створена нею за допомогою помірної інфляції, доводиться прискорювати темпи інфляції й повторювати це знову й знову з наростаючою чинністю щораз, коли існуючий темп інфляції стає очікуваним. Якщо правительство цього не робить і або припиняє прискорення інфляції, або зовсім неї зупиняє, економіка виявляється в набагато гіршому положенні, чим на початку процесу. Інфляція дозволяє накопичуватися помилкам, які в нормальних умовах швидко усуваються, а тепер їх потрібно буде ліквідувати все одновременно. Крім того, вона викликає дезорієнтацію виробництва й відволікає трудові й інше ресурси, направляючи їх на ті види діяльності, які можуть підтримуватися тільки завдяки додатковим інвестиціям, фінансованим за рахунок триваючого збільшення грошової маси.
Зараз уже всім стало зрозуміло, що той, хто контролює загальну пропозицію грошей у країні, у більшості ситуацій здатний забезпечити майже миттєве полегшення безробіття, нехай ціною її значного росту пізніше. Політичний тиск на таке агентство повинне бути непереборним. Цю погрозу розуміли деякі економісти, стремившиеся обмежити грошові влади бар'єрами, які ті не змогли б порушувати. Але з тих пор, як якась школа теоретиків шляхом професійного зрадництва або по неуцтву купила собі тимчасову популярність, політичний контроль за грошовою масою став таїти в собі занадто більшу небезпеку для всього ринкового порядку. З іншого боку, яке б політичний тиск не виявлявся на самі великі приватні емісійні банки, щоб змусити їх зм'якшити умови кредиту й розширити обіг своєї валюти, ясно, що якщо немонополістичний інститут поступиться такому тиску, він незабаром перестане входити до числа найбільших емітентів.
"Грошова ілюзія", тобто віра, що гроші являють постійну цінність, могла з'явитися тільки тому, що було даремно піклуватися про зміни цінності грошей, тому що із цим нічого не можна було поробити. Як тільки люди одержать можливість вибору, вони стануть уважно стежити за всілякими змінами в цінності різних доступних їм валют. Усе повинні знати й будуть знати, що за грошима потрібний око так очей, і попередження про підозрілість тієї або іншої валюти будуть розглядатися як похвальне, а не як антипатріотичне діяння.