Енциклопедія економіки

У багатьох відносинах пропонована система виявиться найбільш реальним методом досягнення всього того, що очікується від товарного резервного стандарту або якого-небудь іншого різновиду "табличного стандарту". (Т.е. стандарту заданого у формі таблиці, де в кожному рядку зазначене найменування обмінюваного ресурсу й курс обміну. - Прим. ред.) Віднявши тим самим контроль у монопольного органа й довіривши його турботам приватних осіб, така система в той же час усунула б необхідність робити стандарт повністю автоматичним. Погроза швидкої втрати всього бізнесу при нездатності виправдати очікування (ми легко можемо собі представити як будь-яка урядова організація стала б зловживати можливостями гри на цінах сировини!) забезпечить куди більше сильний запобіжник проти урядової монополії, чим будь-які кошти, яке можна було б придумати. Конкуренція, безумовно, виявиться більше ефективним обмежником, що змушує емісійні установи підтримувати цінність своєї валюти постійної (у рамках заявленого набору товарів), чим будь-яке зобов'язання про обмін валюти на ці товари, або на золото. І цей метод був би нескінченно дешевше, ніж нагромадження й зберігання матеріалів, що представляють цінність.

Та довіра, на яке будуть опиратися приватні банки, не повинен занадто відрізнятися від довіри, на яке сьогодні опираються всі приватні банки (або, опиралися ще недавно, як у Сполучених Штатах, до введення системи державного страхування депозитів). Сьогодні люди вірять, що банк для того, щоб зберегти свій бізнес, стане вести свої справи так, щоб у будь-який час могти видавати по вкладах до запитання готівка, хоча відомо, що в банків не вистачить готівки зробити таку операцію, якщо всі вирішать скористатися своїм правом і зажадають негайної виплати одночасно. Аналогічним образом, у рамках пропонованої схеми, що управляють банків зрозуміли б, що їхній бізнес залежить від незламної віри людей у те, що банк буде продовжувати регулювати випуск дукатів (або інших одиниць) таким чином, щоб їхня купівельна спроможність залишалася приблизно постійної.

 Чи не занадто великий, однак, ризик такого підприємства для того, щоб залучити до участі в ньому людей консервативного складу, людей, участі яких воно, імовірно, зажадає для успішного ведення справ? (Питання про ступінь його привабливості почасти зачіпається Стэнли Фишером [18], коли він говорить про все відоме небажання підприємств випускати індексовані облігації. Правда, поступовий ріст' цінності (в інших конкуруючих валютах) банкнот, що випускаються банком, може створити ситуацію, у якій сукупна вартість банкнот, що перебувають в
обігу (плюс інші зобов'язання) перевищить його активи. Банк, звичайно, не повинен юридично бути зобов'язаний викуповувати свої банкноти по такій вартості, але щоб зберегти свої бізнес, він повинен відразу ж купувати за поточним курсом всі свої пропоновані йому банкноти. Поки банку вдасться підтримувати реальну цінність своїх банкнот йому ніколи не буде потрібно викуповувати більше незначної їхньої частини. Імовірно, ніхто не буде сумніватися, що торговець гравюрами, що володіє дошками знаменитого художника, міг би, поки художник залишається модним, підтримувати ринкову цінність його гравюр, расчетливо продаючи й купуючи, хоча він ніколи не міг би викупити всі існуючі відбитки. Банк, подібним же чином, цілком міг би підтримувати цінність своїх банкнот, хоча ніколи не зміг би викупити їх усе.) Не можна заперечувати, що, будучи раз оголошене й прийнятим, рішення про рівень зобов'язань, перестане цілком залежати від емісійної установи. Щоб досягти оголошеної мети підтримки постійної купівельної спроможності своєї валюти, її обсяг повинен швидко адаптуватися до будь-якої зміни попиту, його підвищенню або зниженню. Справді, поки банк успішно підтримує постійну цінність своєї валюти, нема чого побоюватися раптового великого скорочення попиту на неї (хоча процвітаючі конкуренти цілком можуть робити на нього серйозні набіги). Самим скрутним може виявитися швидкий ріст попиту, що переходить границі, яких зволіло б дотримуватися приватна установа. Але ми можемо бути цілком упевнені, що у випадку такого успіху нові конкуренти незабаром звільнять банк від цього головного болю.

Емісійний банк міг би спочатку, без зайвих витрат тримати готівка в розмірі 100-процентного резерву валют, у які повинен здійснюватися розмін його банкнот. При цьому одержувана премія могла б використовуватися й для інших цілей. Але оскільки валюти, використовувані для резервування, у результаті інфляції будуть знецінюватися щодо дуката, банк повинен бути готів до того, щоб підтримувати цінність дуката, викуповуючи значні обсяги дукатів по пануючому більше високому обмінному курсі. Це означає, що банк повинен бути дійсно здатний швидко переводити в ліквідну форму значні капітали. Тому свої інвестиції він повинен вибирати дуже ретельно, щоб тимчасовий стрибок попиту на його валюту не привів до неприємностей пізніше, коли банку-ініціаторові прийде ділити ринок з іншими банками-наслідувачами. До речі, знайти інвестиції гарантованої стабільної цінності при збереженні можливості покриття подібних зобов'язань для такого банку буде справою не настільки вуж важким, як це представляється сьогоднішнім банкірам: всі позички, надані у власній валюті банку, будуть, звичайно, бути такими стабільними активами. Цікавий факт, що такий емісійний банк буде мати активи й пасиви в грошовій одиниці, цінність якої він визначає сам (хоча він і не може робити це довільно або непередбачено, не руйнуючи тим самим основу свого бізнесу), може спочатку викликати занепокоєння, але в дійсності він не буде створювати труднощів. Проблеми обліку, які можуть спочатку здатися головоломними, по більшій частині знімаються, якщо згадати, що такий банк, зрозуміло, повинен вести рахунки у своїй власній валюті. Випущені в обіг банкноти й депозити такого банку не утворять вимог до нього в якихось інших одиницях вартості; він сам визначає цінність одиниці, у якій обчислює активи й пасиви й веде свої бухгалтерські книги. Це перестане здаватися що шокує, якщо ми згадаємо, що практично всі центральні банки робили рівно те ж саме протягом майже напівстоліття, хоча їхні банкноти, природно, не мали абсолютно ніякого покриття. Однак, банкноти, цінність яких може підвищуватися щодо більшості інших капітальних активів, дійсно можуть поставити перед бухгалтерами проблеми, з якими їм колись ніколи не доводилося зіштовхуватися. Спочатку емісійний банк буде, звичайно, юридично зобов'язаний обмінювати свою валюту на інші, стосовно яких її цінність була визначена в момент випуску. Але після того, як ця валюта проіснує якийсь час, цінність інших валют може різко впасти, або вони можуть бути взагалі вилучені з обігу. (Дійсні труднощі могли б виникнути, якби на раптове сильне підвищення попиту на таку стабільну валюту, наприклад, через гостру економічну кризу, довелося б відповідати продажем більших її обсягів в обмін на інші валюти. Банк повинен, звичайно, перешкодити такому підвищенню її цінності й може домогтися цього, тільки розширюючи пропозицію своєї валюти. Але її продаж в обмін на інші валюти приведе, швидше за все, до знецінення активів банку у власній валюті. Банк, імовірно, не зможе дуже швидко збільшити обсяг короткострокових кредитів, навіть пропонуючи їх по дуже низькій процентній ставці (хоча в такій ситуації було б безопасней надавати позички навіть із невеликою негативною процентною ставкою, чим продавати свою валюту в обмін на інші). І, очевидно, було б можливо надавати довгострокові позички під дуже низький відсоток із забезпеченням коштовними паперами, що мають ходіння, (в одиницях власної валюти), які можна буде легко продати, якщо раптовий ріст попиту на валюту цього банку так само швидко зміниться падінням.)