Постійне зловживання урядовою прерогативою
У часи, коли монети з дорогоцінних металів залишалися єдиним реальним і загальноприйнятим видом грошей, і поки всі близькі замінники грошей підлягали, щонайменше, розміну на них (мідь порівняно рано була низведена до матеріалу для допоміжної дрібної монети), єдиними різновидами видів, що співіснували, грошей були золоті й срібні монети.
Вся безліч монет, з якими доводилося мати справа менялам колишніх часів, зводилося, в остаточному підсумку, до цим двох різновидам, і їхня відносна цінність у межах кожної групи визначалася втримуванням одного або іншого металу (яке міг визначити фахівець, але не рядова людина). Більшість правителів у законодавчому порядку намагалися встановити фіксований обмінний курс між золотими й срібними монетами, створюючи тим самим те, що згодом було названо системою биметаллизма. Але оскільки, незважаючи на дуже ранні пропозиції про фіксацію цього курсу за допомогою системи міжнародних договорів (В 1582 р. його висунув Г. Скаруффи (G. Scaruffi [57])), правительства все-таки встановлювали різні обмінні курси, кожна країна йшла до втрати всіх монет з того металу, що вона недооцінила щодо курсів інших країн. У результаті ця система була згодом більш правильно названа системою альтернативного стандарту, оскільки цінність валюти в ній залежала від металу, цінність якого тепер була завищена. Незадовго перед тим, як у другій половині XIX сторіччя цю систему, нарешті, відкинули, була зроблена остання спроба встановити єдиний міжнародний обмінний курс золота до срібла рівний 1:15,5. Ця спроба могла бути успішної доти, поки не відбувалося більших змін в обсягах видобутку цих металів. Оскільки основна частина сукупних запасів обох металів використовувалася у вигляді монет, їхній приплив або відтік зі сфери грошового обігу міг би, імовірно, вести до встановлення їхньої відносної цінності на рівні того курсу, по якому вони повинні були легально обмінюватися як гроші на законній підставі.