Головні інтеграційні угруповання миру
Об'єктивний характер економічної інтеграції не означає, що вона відбувається спонтанно, стихійно, поза рамками керування з боку держави й міждержавних органів. Формування регіональних інтеграційних комплексів має договірно-правову базу. Цілі групи країн на основі взаємних згод поєднуються в регіональні міжнародні комплекси й проводять спільну регіональну політику в різних сферах суспільно-політичного й господарського життя.
Серед численних інтеграційних угруповань можна виділити в Західній Європі – ЄС і EACT (EAFT)[2]
, у Північній Америці – НАФТА (NAFTA)[3]
, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні – Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЭС).
Історично найбільше чітко інтеграційні процеси виявилися в Західній Європі, де в другій половині XX сторіччя складається єдиний господарський простір цілого регіону, у рамках якого формуються загальні умови відтворення й створюється механізм його регулювання. Тут інтеграція досягла найбільш зрілих форм.
ЄС як найбільш зріле інтеграційне угруповання
Офіційно до 1 листопада 1993 р. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалося Європейським співтовариством. Вона з'явилася після злиття в 1967 р. органів трьох раніше самостійних регіональних організацій:
♦ Європейського об'єднання вугілля й стали - ЕОУС (ECSC), що відповідає договір набув чинності в 1952 р.;
♦ Європейського економічного співтовариства – ЄЕС (EEC)[4]
; Римський договір про створення ЄЕС укладений в 1957 р., набув чинності в 1958 р.;
♦ Європейського співтовариства по атомній енергії - Євратом (EVRATOM); договір набув чинності в 1958 р.
Важливою віхою в розвитку ЄС з'явився вступивший у чинність із 1 липня 1987 р. Єдиний європейський акт, схвалений і ратифікований всіма членами співтовариства. Цим актом внесені і юридично закріплені глибокі зміни в договори про утворення ЄС.
По-перше, діяльність ЄС в області економічної інтеграції з'єднувалася з європейським політичним співробітництвом у єдиний процес. Передбачене було створення Європейського союзу, що повинен забезпечити не тільки високий ступінь економічного, валютно-фінансового, гуманітарного співробітництва країн-учасниць, але й узгодження зовнішньої політики й забезпечення безпеки.
По-друге, у Єдиному європейському акті було поставлене завдання створення в рамках ЄС єдиного внутрішнього ринку «як простору без внутрішніх границь, у якому забезпечується вільний рух товарів, капіталів, послуг і цивільних осіб», що й було досягнуто. Раніше існуючий загальний ринок передбачав не повну ліквідацію всіх бар'єрів у взаємній торгівлі, а лише більше вільне переміщення товарів через національні економічні границі.
Для реалізації ідеї «єдиного ринку» Комісія ЄС розробила приблизно 300 програм по усуненню перешкод у торгово-економічному обміні між країнами ЄС. До середини 90-х років ці перешкоди в основному усунуті.
7 лютого 1992 р. у голландському місті Маастрихт був підписаний Маастрихтский договір, що передбачав поступовий перехід від уже створеного єдиного ринку до повного економічного й валютного союзу (ЭВС), створення Європейського центрального банку (ЕЦБ) і заміну національних грошових знаків єдиною валютою євро, установа громадянства Європейського союзу. З 1 листопада 1993 р. після набрання чинності Маастрихтских угод Європейське угруповання одержало офіційну назву Європейський союз (ЄС). У рамках ЄС буде здійснюватися загальна політика в ряді нових областей - дипломатії, юстиції, поліції, оборони.
Наприкінці березня 1998 р. Європейська комісія оголосила остаточний склад економічного й валютного союзу - у нього ввійшли 11 держав Євросоюзу (за винятком Великобританії, Швеції, Данії й Греції). З 1 січня 1999 р. правління монетарною політикою в цих країнах перейшло до Європейського центрального банку (ЕЦБ), що перебуває у Франкфурте-на-Майне (Німеччина).
З 1 січня 2002 р. євро надійшло в обіг і замінило національні грошові одиниці.
У цей час повноправним членами ЄС є 15 країн: Австрія, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція. Стратегічні плани ЄС передбачають розширення його складу в найближчі 10-15 років до 30 країн. Ці плани знаходять своє втілення в інтеграційній діяльності ЄС. Уже з 1998 р. Комісія ЄС (КЕС) веде переговори з офіційно визнаними кандидатами на вступ у ЄС - це 8 держав, що ставляться до «кандидатів першої черги» (Угорщина, Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Кіпр, Мальта, Туреччина) і 5 держав - «кандидатів другої черги» (Латвія, Литва, Словаччина, Румунія й Болгарія).
4 жовтня 2002 р. ЄС визначив 1 травня 2004 р. остаточною датою вступу в ЄС 10 названих кандидатів - Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії. Питання про прийом до членів ЄС Болгарії, Румунії й Туреччині буде вирішуватися в більше пізній термін по різних причинах економічного й політичного характеру.
Розширення ЄС на Схід приведе до зміцнення гегемонії Євросоюзу на більшій частині європейського континенту й вплине на економічне й політичне положення Росії. Країни Центральної й Східної Європи (ЦВЕ), які були основними торгово-економічними партнерами колишнього СРСР, а потім і балтійські країни, що ніколи входили в єдиний народногосподарський комплекс країни, перейдуть на торгово-політичний режим ЄС. У зв'язку із цим взаємини із країнами даного регіону повинні будуватися з урахуванням досвіду довгострокового співробітництва з державами-членами ЕС і бути одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики Росії. ЄС традиційно є основним зовнішньоекономічним партнером Росії. На його частку в 2001 р., наприклад, доводилося близько 37% зовнішньоторговельного обігу Росії, біля чверті іноземних інвестицій; крім того, країни ЄС є основними кредиторами Росії.