Енциклопедія економіки

Головний напрямок рішення продовольчої проблеми в країнах, що розвиваються, - підвищення врожайності на одиницю оброблюваної площі, збільшення надоїв і приростів ваги на голову худоби, тобто внутрішній фактор є в остаточному підсумку визначальної. Саме так було поставлене питання ще в рішеннях Всесвітньої продовольчої конференції ООН в 1974 р., а потім і численних рішеннях ФАО, конференціях руху неприєднання, що проходили в останні десятиліття XX в. У той же час, щоб повною мірою «заробив» внутрішній фактор, необхідно серйозне міжнародне співробітництво. Наприклад, до числа технічних перешкод на шляху підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в першу чергу необхідно віднести слабкий розвиток або відсутність іригації й механізації, дефіцит, і дорожнечу мінеральних добрив, а також недостатній розвиток і поширення високоврожайних сортів рослин і високопродуктивних порід худоби. Ліквідувати всі ці причини без міжнародної допомоги країни, що розвиваються, не зможуть.

Тому на Конференції ООН по навколишньому середовищу й розвитку в Ріо-де-Жанейро підкреслювалося, що світове співтовариство може вижити тільки на основі тісного спільного співробітництва, що настійно вимагає ліквідації існуючого розриву в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються. Проблема існуючих світових диспропорцій економічного розвитку виходить на одне із центральних місць при пошуку шляхів забезпечення продовольством і збереження навколишнього середовища. Саме в цій сфері формується дуже складний вузол геополітичних взаємин, обумовлений тим, що в інтересах майбутнього розвиненим країнам необхідно поступитися многим на користь країн, що розвиваються (включаючи тепер і Європейську зону).

Ці обставини пояснюють, чому на порядку денному Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро є розділи, спеціально присвячені завданням міжнародного співробітництва з метою сприяння включенню країн, що розвиваються, у процес руху до стійкого розвитку, а також стійкому веденню сільського господарства. Для створення умов, благоприятствующих стійкому веденню сільського господарства, підкреслювалося на цій конференції, «необхідно внести значні корективи в національну й міжнародну сільськогосподарську, екологічну й макроекономічну політику як у розвинених, так і країнах, що розвиваються. Це припускає використання економічних стимулів і розробку відповідних нових технологій, що дозволить забезпечувати стабільне постачання адекватним з погляду поживності продовольством, доступ до цих продуктів уразливих груп населення».

Аналогічну постановку завдань ми бачимо й у доповіді Економічної й соціальної ради ООН, виданому в 1993 р. Особливий упор робиться на необхідність розробки й здійснення державних програм розвитку сільськогосподарського виробництва, посилення саме сфери урядового впливу на аграрний сектор економіки. Це положення, як відомо, відкидається монетаристами й особливо люто - російськими представниками цієї школи, у фарватері яких багато в чому випливали правительства СНД в 1992-1993 р.