Соціально-економічна сторона проблеми
Оскільки більша частина населення країн, що розвиваються, зайнята в сільському господарстві, головна проблема тут - це малоземелля гнітючої частини сільських трудівників. Площа оброблюваної землі розраховуючи на душу населення до початку 90-х років становила, по даним ФАО, у середньому 0,7 га (0,4 га в країнах, що розвиваються, Азії, 0,9 га - в Африці, 1,2 га - у Південній Америці). У результаті швидко росла чисельність безробітних селян.
Гостроту цієї проблеми збільшують величезні розходження між земельними володіннями - спадщина колоніальних часів, оберіга_ ретельно й у сучасних умовах. Дрібні господарства, що становлять 90% всіх ферм, займають від 7 до 17% всієї оброблюваної землі. Великі маєтки, на які доводиться від 37 до 82% всієї землі, використовуваної для сільського господарства, не перевищують 7% загального числа господарств цих країн. Великі землевласники, наприклад у Латинській Америці, що навмисне не обробляють частину земель, ще більше збільшують проблему надлишку робочої сили. У дослідженні, проведеному Межамериканским комітетом із проблемам сільськогосподарського розвитку, вказується, що в середньому п'ять із шести гектарів землі на континенті не обробляються. У той же час, навіть при швидких темпах росту промисловості в країнах, що розвиваються, безробіття не могло скільки-небудь істотно «розсмоктатися», оскільки промисловий розвиток почався із украй вузької бази. Так, до кінця 80-х - початку 90-х років у промисловості Латинської Америки було зайнято 26,5% загальної чисельності робочої сили, Азії - 24, Африки - 16%.
При цьому частка оброблюваних земель у загальному-те невелика: 10,7% - у зоні країн, що розвиваються, 12,4% - в індустріальних капіталістичних країнах. Але якщо для останніх проблема укладається в збуті надлишків сільськогосподарської продукції (отже, у них немає необхідності вводити нові Площі землі в оборот), те інше положення в країн, що розвиваються. Тут величезні резерви є, зокрема, «на інших землях»; в Африці на їхню частку доводиться 40,2%, в Азії - 22,4, у Латинській Америці - 15,2%, уже не говорячи про використання земельних масивів, розташованих у зоні лісів. Але вся справа в тому, що ці землі - в основному приватну власність осіб, не зацікавлених у їхньому введенні в сільськогосподарський оборот: це латифундисти, племінні вожді, великі агропромислові компанії, офіцери й чиновники військових режимів.
Це ще раз показує необхідність соціальних змін і, зокрема, проведення дійсно демократичної земельної реформи.
Не випадково й та обставина, що в 54 країнах, що розвиваються, із загальним населенням понад 1,3 млрд. людина в 90-х роках спостерігалося абсолютне зниження забезпеченості продовольством. У цьому зв'язку в літературі з'явилося визначення «продовольча безпека». По визначенню ФАО, «домашнє господарство вважається поза небезпекою з погляду забезпеченості продовольством, якщо воно має як фізичний, так і економічний доступ до достатньої кількості продуктів харчування для всіх його членів і якщо йому не загрожує надмірна небезпека втрати цього доступу».
«Домашнє господарство» тут означає «сімейне господарство», економічні можливості окремих громадян, що живуть індивідуально. Якщо строго додержуватися цього визначення, вкраплення голоду ми побачимо й в окремих республіках колишнього СРСР, нині незалежних державах. Зв'язок між продовольчою безпекою й харчуванням укладається в тім, що «продовольча безпека» є необхідним, але не достатньою умовою для повноцінного харчування людей. Повноцінність харчування людей визначається такими факторами, як живильний раціон домашнього господарства (родини), відсутність хвороб і несприятливих з погляду здоров'я умов, а також здатність ведення домашнього господарства.