Енциклопедія економіки

Більші надії країни, що розвиваються, зв'язують із так званою «зеленою революцією», під якою розуміється впровадження передових методів агротехніки на основі застосування високоврожайних культур зернових і добрив, тобто поширення досягнень НТР у сільському господарстві. «Зелена революція» з'явилася результатом міжнародного співробітництва у виведенні продуктивних сортів зернових. Найбільших успіхів у виведенні нових зернових культур домоглася генетико-селекційна станція Нормана Борлауга, заснована Фондом Рокфеллера й Міністерством сільського господарства Мексики недалеко від м. Мехіко. Схрещуючи виведені американськими селекціонерами високоврожайні сорти пшениці з японськими карликовими сортами, Борлауг і його колеги одержали ряд нових сортів, що відрізняються високою врожайністю, стабільністю проти шкідників і полягання (за великий внесок у селекцію й генетику Н. Борлауг був визнаний гідним Нобелівської премії).

Застосування цих сортів поряд з розширенням площі зрошуваних земель і механізацією рослинництва дозволило збільшити врожайність пшениці в Мексиці в три рази за останні 20 років. Ріст урожайності нових сортів пшениці привів до виділення під цю культуру практично всіх посівних площ, що займалися зерновими в цій країні. Уже до кінця 70-х років Мексика повністю відмовилася від імпорту пшениці, а до кінця десятиліття стала великим експортером зернових. Подальший розвиток цих досягнень дозволило вивести унікальні «філіппінські» сорти рису, що відрізняються особою высокоурожайностью. Урожайність же нового індійського рису «Орисса-1» вище, ніж в «філіппінських» сортів, і досягає 80 ц із гектара. Югославські селекціонери одержали сорти пшениці, що дозволяють знімати з одного гектара по 150 ц зерна, до того ж високої якості. В Аргентині, Кенії й Зімбабве розроблені й широко застосовуються нові сорти кукурудзи, у країнах Центральної Америки й Андской групи - просо й сорго. У цілому, за наявними оцінками, нові високоврожайні сорти зернових привели до щорічного середнього підвищення врожайності пшениці на 2,7%, рису - на 1,6 (на Філіппінах і в Індонезії на 3%), сорго - на 2,4 і кукурудзи - на 2%. У цій роботі велика увага приділяється збереженню й нарощуванню потенціалу родючих сільськогосподарських земель і вдосконалюванню ведення сільськогосподарського виробництва з метою всілякого підвищення його продуктивності.

Необхідно відзначити, однак, що поширення високоврожайних сортів зернових іде дуже повільно, тому що не супроводжується створенням відповідної технічної бази (штучним зрошенням і необхідною кількістю добрив). Потужним гальмом на шляху науково-технічного прогресу в сільському господарстві є відсталі соціально-економічні структури сільських регіонів. У ряді країн високоврожайні сорти, як правило, застосовуються лише державними господарствами й окремими великими кооперативами. Тому дотепер ці сорти займають відносно невелику частину загальної посівної площі. Навіть у країнах, що розвиваються, Азії, де в цей процес були залучені найбільші площі, на початку 80-х років нові сорти займали лише не набагато більше половини посівної площі пшениці й близько 25% посівів рису.

Основною причиною низького рівня механізації сільського господарства країн, що розвиваються, є відсутність коштів у маси товаровиробників для придбання машин і іншого встаткування. Цю можливість реалізують лише багаті поміщики й фермери. Так, наприклад, в Індії більше 90% всіх тракторів у країні належить 4-5% фермерів, що має землеволодіння не менш 25 акрів. Іншою перешкодою на шляху технічного відновлення сільського господарства країн, що розвиваються, є дешевина робочої сили, вартість якої, як відомо, визначає границі застосування машин. У той же час дія цього фактору перетерплює в сучасних умовах певну модифікацію: великі землевласники в країнах, що розвиваються, розглядають механізацію як кошти удавлення на дрібних орендарів і батраків, інструмента «розчищення земель».

Багато великих землевласників під впливом законів про мінімальну заробітну плату в сільському господарстві, прийнятих у багатьох країнах, що розвиваються, з метою скорочення малопродуктивної праці батраків прибігають до широкого використання тракторів і інших коштів механізації. В інших випадках «стимулом» механізації сільськогосподарського виробництва виступає острах землевласників перед аграрними реформами: зганяючи із землі дрібних орендарів, вони обходять основну вимогу цих реформ про передачу землі тим, хто неї обробляє. Продуктивність праці в сільському господарстві країн, що розвиваються, усе ще залишається на примітивному рівні: в 20-25 разів нижче, ніж у розвинених західних країнах. Це накладає відбиток на культуру землеробства: низькі врожаї, типово екстенсивний шлях розвитку, коли центр ваги переноситься на безперервне залучення в оборот нових земель при хижацькій її експлуатації.

Навіть не дуже великі вкладення в аграрні програми в рамках «зеленої революції» дозволили Мексиці, Індії, Філіппінам і цілому ряду інших країн «середнього розвитку» із числа країн, що розвиваються, істотно поліпшити продовольче постачання й навіть в окремих випадках припинити імпорт продовольства. Істотно поліпшило б справу продовольчого забезпечення створення в країнах, що розвиваються (це актуально й для Росії) розвитий інфраструктури складських приміщень, овочі - і зерносховищ, підприємств первинної переробки сільгоспсировини й т.д., через відсутність яких або через їхню погану якість гине до 50% сільськогосподарської продукції. Це набагато перекрило б всі обсяги міжнародної продовольчої допомоги, що надходить у країни, що розвиваються, а також імпорт продовольства. Але й збереження всіх джерел продовольства поки що не в змозі забезпечити розраховані фахівцями ФАО середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва в цих країнах на рівні 2-3,3%, що припускає щорічний ріст капіталовкладень на 3,5-3,8%. Причому не менш 75-85% цих джерел повинні забезпечуватися за рахунок внутрішніх нагромаджень.

Кардинальне рішення продовольчої проблеми самим тісним образом пов'язане з обмеженням і скороченням озброєнь, роззброюванням, створенням міжнародної економічної безпеки. Цілеспрямоване стримування перегони озброєнь у всіх регіонах миру дозволило б визволити частину коштів, що витрачаються нині на непродуктивні цілі, на усунення голоду й рішення інших життєво важливих проблем людства. Як уважають фахівці, на надання допомоги для досягнення самозабезпеченості країн, що розвиваються, продовольством треба було б усього 0,5% поточного обсягу світових видатків на озброєння. Це дуже серйозна економічна можливість, якщо її вміло використовувати.

Однак уже досвід першого років поступового вгасання «холодної війни» і блокового протистояння, а потім поява 15 нових держав, розпад однієї зі світових систем показали, що одних об'єктивних передумов для справжнього рішення глобальних проблем, включаючи проблему продовольчої безпеки, зовсім недостатньо. Необхідна ще й глобальна політика, що будується з урахуванням балансу інтересів, а не просто по милості однієї наддержави. Для цього потрібні сильні позиції Євразії і її історичних союзників - все це ще варто відпрацьовувати, шукати й знаходити.